Міністерство освіти і науки України
Бібліотека в освітньому просторі. Проблеми читання художньої літератури та її популяризація у бібліотеці вишу [Текст] : інформ. бюл. для працівників бібліотек ВНЗ ІІІ – IV рівнів акредитації державної форми власності Хмельницької області. №11./ редкол.: О.О.Мацей, С.В.Майструк , О.О.Костюк ; гол. ред. О.Б.Айвазян. – Хмельницький : ХНУ, 2012. – 68 с.Хмельницький національний університет Наукова бібліотека Бібліотека в освітньому просторі Інформаційний бюлетень № 13 Проблеми читання художньої літератури та її популяризація у бібліотеці вишу Хмельницький 2012 Видається за рішенням методичної ради №3 наукової бібліотеки Хмельницького національного університету від 28.09.2004р. Головний редактор видання — директор наукової бібліотеки ХНУ Айвазян О.Б. Редколегія: Мацей О.О., Майструк С.В., Костюк О.О. Відповідальний за випуск — Мацей О.О. У тринадцятому випуску бюлетеня відображено матеріал, що стосується проблем читання художньої літератури сучасним студентством. Висвітлюється питання популяризації творів друку та виховання культури читання у користувачів бібліотеки вищого навчального закладу. Видання призначене широкому загалу працівників бібліотек вищої школи. ЗМІСТ Слово редактора Айвазян О.Б., Проблема читання – явище не тільки українське, воно глобальне і викликане об’єктивними процесами. Це у вирішальній мірі – наслідок технічного прогресу, прискорення ритму життя, бурхливого розвитку новітніх засобів комунікацій, нових джерел інформації. В усіх без винятку розвинених країнах Заходу діє велика кількість спеціальних урядових програм у сфері пропаганди читання. Адже читання – одна з головних характеристик загальної культури, творчого інтелекту, моральності суспільства, це - національна цінність. Наше спільне завдання – зробити книгу і друковані ЗМІ не лише доступними користувачеві, але й пропагувати читання як невід’ємну частину національної культури. Тринадцятий випуск інформаційного бюлетеня "Бібліотека в освітньому просторі" присвячений проблемі читання художньої літератури. На його сторінках – консультації фахівців наукової бібліотеки ХНУ щодо пропаганди художньої літератури серед студентства; підсумки анкетного опитування; досвід діяльності сектора просвітницької роботи з популяризації творів класиків художнього слова; Програма читання НБ ХНУ; цікаві факти, відомості з життя і творчості відомого сучасного письменника Юрка Покальчука, а також анотований список літератури за темою "Читання художньої літератури та її популяризація в бібліотеці ВНЗ". Хочеться ще раз нагадати слова бібліографа І.Я.Лійкової: "Неможливо змусити людину полюбити книгу і зрозуміти. Ніхто, окрім нас самих, не влаштує нашу долю — ні людську, ні читацьку". Отже, необхідно плекати кваліфікованого читача, виховувати його читацьку культуру - любов до книги, сукупність знань, умінь та почуттів, які дозволяють йому повноцінно й самостійно сприймати та засвоювати прочитане. Консультує фахівець Іщенко Л. І., Книга – це дещо написане, зброшуроване і переплетене, якийсь текст, що належить авторові, який можна прочитати в школі, бібліотеці чи дома. Книга – це товар, котрий можна купити в магазині, це папір, на якому надруковано літери. Без читача книга – мертва. І мертва до того часу, поки ви не знімете її з полиці і не почнете читати. Книги живуть лише в той час, коли ми їх читаємо, і до того часу, поки ми їх читаємо. Закон, відкритий ще в античні часи, гласить: "Книги мають (знаходять) свою долю в головах читачів". Книги живуть і безкінечно оновлюються в читацькій свідомості, в них відкриваються нові грані, нові зв'язки з дійсністю; їх зміст і значення не можуть бути зведені до найглибших тлумачень: щось непізнане, несподіване завжди залишається в них. Вступаємо в добу картинкової цивілізації, але замінити картинкою думку не вдасться. Тому книга виживе, хоча напевно змінить форму. Справа в тому, що наступив час, - і це явище тотальне, - коли суспільство прийняло доктрину споживання як головну. І до книги почали ставитись споживацьки. Книга стала компонентом споживання. Але споживацтво не вічне, це тимчасове явище. Щоб тримати своє щоденне життя на рівні душі, потрібна мудра книжка. Якщо вірити Оксані Забужко, то світ вступив у безкнижкову добу. Комп'ютеризація стала початком революції, подібної Гутенбергівській: ще десять років – і фізична книжка, ота, що "не кущ, а з листочками, не сорочка, а зшита" - приєднається до ряду папірусів і берестяних грамот. Цьому сумному пророцтву популярної письменниці уже не одне, а кілька десятиліть, а воно все ще не здійснилося. Інтернет – інтернетом, книжка – книжкою. Книжка не випромінює радіації, вона краще пристосована до людської психології. З нею можна дружити, як із людиною. Це ідеальний співрозмовник. Її можна погортати, подивитися яку завгодно сторінку, і це оптимальний варіант для людини, зокрема, мого покоління. Комп'ютер теж має свої принади, але інколи вони, як кажуть, "вилазять боком", коли людину практично неможливо відірвати від екрана монітора. Паперова книжка існує трохи більше як 500 років; може, з часом людська цивілізація й винайде якийсь універсальний носій інформації... Але у найближчі 50 років ніщо, я думаю, людині книжку не замінить. Світ перестає читати. Над цим фактом можна пролити потоки сліз, можна понаписувати стоси науково-фантастичних романів, уявляючи цивілізацію без Шекспіра й Сервантеса. Західна культура – й американська передусім – давно й безповоротно аудіовізуальна, як повідомляють про це всезнаючі ЗМІ. Кажуть, що книги – це людські душі, стиснуті щільною "шкірою" обкладинок, які тут же оживають, якщо взяти їх у руки... І не випадково у кожного з нас є своя найулюбленіша книга. У одного це старенька книжка дитинства, що розповідає про пригоди відважних героїв, у другого – бестселер-детектив, що обійшов планету, інші ж не можуть розлучитися зі збірником заповітних віршів. Є навіть таке поняття – настільна книга, яка вирізняється з усіх, що лежать на столі. Цікаво, чи сучасна молодь взагалі розуміє, про що йдеться?.. І ще кажуть, що на зміну застарілій паперовій прийде електронна книга. Позитивна властивість електронної книги полягає, по-перше, в тому, що вона компактніша за звичайну книгу і може вмістити на одному диску інформацію багатотомної енциклопедії. По-друге, її можна використовувати для прискорення пошуку необхідного матеріалу, організації вибіркового читання. По-третє, вона не потребує паперу для свого виготовлення. Незважаючи на це, книгу в її традиційній формі ближчим часом навряд чи буде витіснено з ужитку. Перш за все тому, що нею можна користуватися безпосередньо, без будь-яких технічних пристосувань. Саме тому, куди б ми не вирушили, чи то у відрядження, чи на відпочинок, - обов'язково беремо з собою одвічного порадника й супутника – книгу... Сьогодні впевнено можна стверджувати, що інформаційна революція докорінно перебудовує всі галузі людської діяльності, відкриваючи новий простір для роботи з книгою. Сучасна молодь абсолютно не розуміє той неймовірний час, коли книги спалювали, книги знищували, за книги саджали до в'язниці, за книги розстрілювали. Люди годинами, до глибокої ночі, просиджували не над підручниками зі спеціальності задля подальшого кар'єрного зростання, а над романами, віршами, навіть критичними статтями і отримували задоволення від стилю, від опису пейзажів, від багатосторінкових філософських роздумів. Мусимо нарешті навчитися дивитися на десять, двадцять років уперед і зрозуміти: що далі, то все складніше й складніше буде почуватися цілісною нацією, маючи нестачу книг. Не тільки ми – весь світ зіштовхується з тим, що культура читання ніби зникає, але всі докладають багато зусиль, аби врятувати й підтримати дивовижний світ книги. Катастрофа з читанням привела до того, що ми втрачаємо покоління за поколінням і будемо втрачати й надалі. Так, безумовно, сьогоднішня молодь віддає перевагу здобуттю необхідної інформації не з книжок, а з мультимедійних джерел. Ми можемо скільки завгодно нарікати з цього приводу, але зупинити зростання інформаційних технологій неможливо, а головне – абсолютно безглуздо, як неможливо і безглуздо намагатися заборонити юним користуватися сучасними носіями інформації. Можливо, після фрази "що більше читаєш, то більше знаєш" багатьом студентам стане смішно. Але насправді таких людей видно за загальним рівнем ерудованості, а найголовніше – за вмінням висловлюватися. Куди ж поділося читання? Можливо, дійсно читання – лише історія, а сучасні студенти отримують достатньо інформації із різних масмедіа, і процес спілкування з книгою справді відійшов на другий план? Низька роль читання, формування ставлення до книжки як до чогось другорядного закріплюється зневажливим ставленням до "інтелігентів". Мало хто не погодиться з тим, що в епоху хай-теку читання є справою не такою вже й пріоритетною. Краще в телевізор позаглядати, у комп'ютер "повтикати" - вже давно ні для кого не секрет, що таким чином розслабляється сучасна людина. Якими засобами найкраще привернути увагу пересічної людини до однієї з найбільших насолод – читання? Втрачається інтерес до читання. Важливо пам'ятати, що читання – це не тільки добування інформації, але й спілкування з найкращими людьми минулих епох. Книжка не є знаковим культурним об'єктом. Інтернет дає інформацію, але не каже, чи можна їй довіряти. Українському читачеві на рівні психології, ментальності потрібна докорінна зміна ставлення до книжки. Ситуацію на ниві української книжкової справи фахівці називають бібліоцидом. Сформованої звички до читання нація не має. Не слід спочатку робити читання у суспільній свідомості безглуздям, а потім вимагати для нього високого соціального статусу. Книга сьогодні справді перетворюється на розкіш. Хіба у людей є можливість купувати книжки і час ходити до бібліотек – треба ж бо заробляти?! Наш бібліотечний слоган "Полюбіть наші книжки, як любимо їх ми!" на пересічного відвідувача книгозбірні не діє. В другій половині 20-го століття в літературі з'явилося революційне явище – гіпертекст. Подібні твори треба не читати від початку до кінця, а бродити ними, як лабіринтом, обираючи долі героїв і варіанти побудови тексту. Чимось це нагадує проходження "рівнів" в комп'ютерній грі, та й сама книга стає різновидом гри. Справжній розквіт гіпертексту стався тільки в епоху комп'ютера та Інтернета. Читач обирає сюжети з готового набору. Дослідники вважають, що гіпертекст докорінно змінює звичну картину світу. Філософи пишуть, що з 15-го століття ми жили в книжковій "галактиці Гутенберга", і ось вона на наших очах руйнується. Що нас жде в майбутньому? Звичайно, поки що комп'ютери не витіснили традиційну книгу. Навіть найвідоміший у світі автор гіпертекстів Милорад Павич видається і на папері, і в електронному вигляді. На тлі реальних проблем пропозиція зануритись у літературу звучить смішно. Молодь втікає в кібернетичний світ комп'ютерних ігор. Всі констатують занепад культу читання в Україні. Проблема полягає не в тому, що "комп'ютер витіснив книжку", а в тому, що суспільство не зацікавлене книжкою. Книжка втрачає свої позиції як джерело знань. Світові тенденції є такими, що людина в пошуках задоволення починає втікати від реальності, це набуває дуже різних, часом навіть несподіваних форм. То чому ж не втікають у світ книги? Бо там складно? Нудно? Важко? Зараз найголовніше – щоб молодь не перестала читати в принципі. Важливо не просто формувати потребу й навички читання, а щоб ця потреба постійно актуалізувалася впродовж всього життя. Ми все далі рідше зачитуємося книжками. Книжка в останні десятиріччя конкурує вже не тільки з телебаченням, а й з комп'ютерними іграми, Інтернетом, іншими мультимедійними спокусами. Свого часу винайдення книгодрукування перевернуло цивілізацію з ніг на голову. Нині ми є свідками й безпосередніми учасниками чергової глобальної цивілізаційної метаморфози. Вражає гостра суспільна байдужість до книги, до її теперішнього та майбутнього. Колись було соромно зізнатися, що не читав чогось вартісного, тобто книжки, про яку вже все оточення говорить. А тепер молоді люди не просто відверто кажуть, що не чули, скажімо, про котрогось автора чи його книжку, а й не соромляться того. Тепер багатотомні зібрання творів не в моді. На читання взагалі існує мода, що зовсім не дивно. Отож книга реагує на віяння моди. Книжка в студентському середовищі може сприйматися як статусний аксесуар (згадаймо бум із сагою Дж. Роулінг; такий же бум, хоч і в дещо меншому масштабі, спричинили книжки С. Майєр). Читаючи книжки, людина наповнює себе почерпнутими з них знаннями. За допомогою книги молодь пізнає себе й світ довкола. Якщо читання перестане бути потребою й поступово зникне з життя молоді, матимуть місце безповоротні загальноцивілізаційні трансформації; можливо, зміниться людство в цілому. Сучасні студенти художні тексти не читають. Думаю, що наукових чи науково-популярних видань поза програмою вони теж не читають. Дома, в сім'ї книжка поступово зникає з обігу. Книга... Звичайнісіньке слово. І предмет, який воно означає, на перший погляд, теж звичайний. Та неоціненні ті багатства, які містяться на книжкових сторінках. Книга сьогодні – абсолютно необхідний атрибут життя, без котрого у людства немає ні історії, ні культури, ні уявлення про завтрашній день. Художня література Беймук Н.З., Чи стане книга для людей простим приємним об’єктом проведення вільного часу чи джерелом життєвого досвіду, умінням будувати своє життя яскраво, насичено, максимально корисно для себе і для інших, багато в чому залежить від бібліотекаря. Співчутлива увага до своїх користувачів, жива участь у їх житті, визначене, виражене бажання допомогти, установка на не осуджене розуміння всіх вад їхньої поведінки – саме таким повинен бути вплив на читачів. Якось у розмові про книги письменник Анатолій Дімаров сказав: "Щоб знати, розуміти, любити літературу, потрібно її читати... Треба захотіти взяти до рук книжку... Але, щоб людина захотіла прочитати якусь книжку, вона має знати, що така книжка є..." Тому так важливо проводити індивідуальну роботу з користувачами для популяризації художньої літератури. Бібліотекар повинен використати вже сформовані читацькі інтереси і поступово розширювати кругозір читача, допомагати у вихованні культури читання. Особа користувача багатогранна, але бібліотекар, насамперед, стикається з тією сферою життєдіяльності людини, яка пов’язана з книгою, читанням, пошуком інформації, тобто з читацькою діяльністю. Говорячи про читацьку діяльність в бібліотеці, ми маємо на увазі, що користувач активний у взаємодіях з книгою та бібліотекою. Читацька діяльність стимулюється суспільством, його соціальними інститутами, в тому числі бібліотеками. Центральне місце в технологічному циклі індивідуальної роботи займає процес задоволення запитів користувача, в ході якого бібліотекар вступає в безпосереднє спілкування з користувачем. Запити користувача на художні твори бувають конкретними і тематичними. При конкретному запиті користувачеві можуть бути потрібні:
В ході уточнення запиту (особливо тематичного) бібліотекар виявляє мету запиту, рівень підготовки користувача, види видань, мовні характеристики, жанри. Під час виконання запиту бібліотекар здійснює пошук запитуваних користувачем видань, використовуючи книги, періодичні видання із бібліотечного фонду, електронний каталог та інші елементи довідково-бібліографічного апарату. Важливий елемент в обслуговуванні - приймання повернутих користувачем видань. В цей час бібліотекар не тільки контролює стан книг, а й проводить бесіду з читачем, виявляє його ставлення до прочитаного, рівень сприйняття, перевіряє правильність особистої рекомендації і на цій основі намічає шляхи подальшої індивідуальної роботи. Загальна схема задоволення запиту видозмінюється, коли користувач, не звертаючись із запитом, намагається знайти самостійно необхідні видання у фонді відкритого доступу. Цьому сприяє сама організація фонду, достатньо високий рівень освіти і культури читання. В разі звернення безпосередньо до фонду відкритого доступу користувач не формулює запит словесно, а знаходить книгу самостійно, використовуючи засоби розкриття фонду - книжкові виставки, полиці. У разі невизначеного запиту основний акцент робиться на його уточнення при рекомендації літератури. Бібліотекар має допомогти користувачеві конкретизувати його читацький інтерес, оформити у вигляді запиту. Для цього в бесіді з користувачем необхідно виявити цілі читання, характер захоплень, враження від прочитаних раніше книг, а потім порекомендувати близькі його інтересам книги. У випадку тематичного запиту основне завдання-пошук видань для рекомендації по заданій користувачем темі. Дуже важливо вибрати із великої кількості інформації про книги тільки те, що потрібно конкретному користувачеві, швидко аналізувати ситуацію, адже у кожного свої потреби та інтереси, погляди на книгу і бібліотеку, своя система очікувань, пов’язаних з ними. Якщо бібліотекар зуміє зрозуміти користувача, буде більш уважно, більш терпимо ставитися до нього навіть тоді, коли користувач не зовсім правий, він знайде контакт з ним. Таким чином, в процесі задоволення запитів здійснюється вплив на зміст та характер читання. При цьому бібліотекар використовує конкретні форми і прийоми індивідуальної роботи. Універсальною формою є бесіда. За метою можливі такі різновиди бесід з користувачем:
Існують загальні правила проведення бесід:
Бібліотекар звертає увагу користувача на оформлення книги, на розташовані в тексті ілюстрації. Серед прийомів стимулювання читання, які використовує бібліотекар, необхідно виділити такі: 1. Створення початкової начитаності. Бібліотекар дає можливість людині начитатися тієї літератури, якій він надає перевагу і здатний активно сприймати (детективи, пригоди). В результаті відбувається "перенасичення" в читанні певного жанру літератури. Дуже важливо визначити, коли це станеться, щоб запропонувати користувачеві книгу, яка відповідає його подальшому духовному самовдосконаленню. 2. "Книга-сюрприз". Прийом, розрахований на тісний контакт з користувачем, коли бібліотекарю відомі читацькі інтереси й уподобання. Бібліотекар пропонує заздалегідь заготовлений твір "потрібну книгу" і користувач, задоволений тим, що саме для нього призначена книга, як правило, рідко відмовляється від неї. 3. "Рекомендація за допомогою повернутої літератури". Коли користувач приходить в бібліотеку, він звертається дуже часто до раніше повернутих книг, намагаючись підібрати щось для себе. Читацьку установку на повернуті книги бібліотекар може використати як прийом в роботі. В цьому випадку до повернутих книг можна додати спеціально підібрані художні книги із різних розділів фонду. Таким чином "потрібна книга" опиниться в руках користувача. При цьому важливо будувати рекомендації так, щоб у користувача залишалося відчуття самостійно прийнятого рішення про вибір книги. Тільки працюючи з кожним індивідуально, через художню книгу можна вплинути на виховання молоді, допомогти їй здобути всебічні знання. На сторінках журналів "Библиотечное дело" ведеться дискусія про доцільність бібліотечного керівництва читанням. Одні бібліотекарі – за збереження цього напрямку, хоча і в пом’якшувальній формі, інші – за повне "вигнання" керівництва читанням з бібліотеки. Так, відомий бібліограф О.І. Терешин виступає проти бібліотечного керівництва читанням, але, якщо користувач не навчився керувати своїм читанням сам, тоді є потреба допомогти йому. Бібліотекар виступає в такому разі як наставник. О.І.Терешин пропонує розвивати бібліотечну педагогіку, яка заснована на співробітництві бібліотекаря та користувача, які спілкуються на рівних. Тобто користувач приходить в бібліотеку, спілкується з бібліотекарем, відносини набувають характеру співробітництва, стиль якого залежить і від бібліотекаря, і від користувача. "Від бібліотечного керівництва читанням до бібліотечної педагогіки співробітництва,"- стверджує бібліограф. Бібліотекар А.В. Соколов висловлює думку про переорієнтування принципів бібліотечної діяльності в умовах ринкових відносин. "Будь-яка людина без будь-яких обмежень має право на доступ до будь-якої книги (документу), які знаходяться у фондах". Протилежну думку з цього питання висловлює американський вчений Дж. Шире: "Академічна свобода – це право викладача вчити істині без будь – якого втручання зі сторони, бібліотекарю має бути надане таке ж право, щоб він не боявся обвинувачень в тому, що він діє як цензор...". Всі ці питання надзвичайно важкі – не менш, ніж питання зцілення хворих лікарем, адже бібліотекар має справу з невідчутними речами – духовними потребами, художнім смаком. Не треба відходити від них, а вивчати професійно і досконало. Бібліотекар зобов’язаний тактовно запропонувати кожному свою допомогу, а користувач має право таку допомогу прийняти чи відмовитись від неї. Зорієнтуватися в морі сучасної художньої літератури може тільки та бібліотека, яка сама знаходиться в постійному пошуку. Тому питання: "Що ви читаєте?" – головне на тих заходах, які проводить бібліотека. Безперечно, найважливіші художні книги кожен має вибрати для себе сам, але добра порада розумної людини допоможе знайти справжню літературу. Співробітники нашої бібліотеки постійно шукають нові шляхи спілкування з користувачами, нові форми розкриття фонду художньої літератури. Ніколи не залишаються без уваги користувачів тематичні виставки художньої літератури. Це і виставка-вікторина "Літературне життя Поділля", виставка-дискусія "Відбудуємо власну історію", і "Найпопулярніші книги року: читачі рекомендують, читачі сперечаються". Добре зарекомендувала себе постійна виставка "Етюди з життя України". Користувачі завжди мають можливість переглянути нові надходження книг вітчизняних авторів: Загребельного П., Костенко Л., Мотрич К., Мушкетика Ю., Павличка Д. Популяризації вітчизняного культурного надбання підпорядкована і культурно-просвітницька діяльність нашої бібліотеки. Успішній роботі бібліотеки сприяє співпраця з кафедрами університету, зокрема з кафедрою української філології. Адже студенти гуманітарно-педагогічного факультету нашого навчального закладу вивчають художні твори вітчизняної та світової літератури за програмою. Разом з викладачами кафедри складаються списки літератури, якої немає у фонді, уточнюється екземплярність, відбираються художні книги у книгарнях м. Хмельницького. До відкриття нової спеціальності "Педагогіка і методика середньої освіти" (Українська мова і література та англійська мова та література) за останній час бібліотекою придбано чимало зразків української художньої літератури – збірки "Відлуння десятиліть", "Віщий гомін", "Далекі зірниці", "Таємниці віків" та ін. Співробітники абонементу підбирають художні книги за темами, які вивчають студенти гуманітарно-педагогічного факультету:
В електронному каталозі розписані всі збірки художніх творів. Кожен може дізнатися, які автори і які твори увійшли до збірки. Літературно-художні журнали є узаконене і незаперечне слово в художній літературі. Тому в електронний каталог внесені художні твори, які публікувалися в літературно-художніх журналах. Все це дає більш повну інформацію для користувачів про фонд художньої літератури, розширює межі читання. Для кращої популяризації української художньої літератури проведено анкетування "Мотиви та фактори читання студентством української художньої літератури". Книга і молодь – тема невичерпна і актуальна в усі часи. Особливо злободенна вона для нашої молодої держави. Давно відома істина: від того, що і як читає молодь, залежить майбутній інтелектуальний і економічний потенціал суспільства. Духовне відродження в нашій країні залишається однією із основних проблем. І, можливо, колись ще настануть в Україні благословенні часи, коли студенти замість Донцової чи Марініної будуть читати Василя Шкляра чи Юрія Андруховича. Будь-який користувач прагне отримати від літератури те, чого не може отримати від життя-віртуального здійснення мрій і бажань. Але молода людина виявляє зацікавленість і до того, до чого її можуть спонукати вже зацікавлені люди, якими є бібліотекарі. Тому так важливо популяризувати кращі зразки української художньої літератури в бібліотеках вишів. Артур Кестлер сказав, що в бібліотеках ховаються "бібліотечні ангели" – таємничі істоти, які допомагають нам знайти те, що нам потрібно в даний момент. Кестлер був вражений тим, як часто його просто "вело" до тих книг, в яких він знаходив поштовх до розвитку ідеї, над якою працював. А якщо Ви хочете за допомогою художньої літератури зробити Ваше життя більш творчим, то читайте поволі, урізноманітніть читання, застосовуйте в житті все те добре, що почерпнули під час читання, і чекайте щасливих збігів обставин, складіть план творчого читання. І хай допомагають Вам у цьому "бібліотечні ангели". Хай у нашому житті буде багато книг – хороших і різних, але обов’язково високохудожніх і духовних! Список використаних джерел
З досвіду колег Беймук Н.З., завідувачка сектора абонементу старших курсів, наукової та художньої літератури Наукової бібліотеки ХНУ Мотиви та фактори, що впливають на читання В освітньому процесі вишу сьогодні залишається надзвичайно значущою проблема формування такого соціокультурного середовища, в якому книги стимулюють більш активне входження студентів в процес професійного та особистого самовираження. В цьому значенні безцінну роль відіграє українська художня література, яка ефективно сприяє вирішенню проблеми духовного відродження в нашій країні та вивченню гуманітарних дисциплін. З метою популяризації української художньої літератури, вивчення інтересів користувачів, а головне - одержання "портрета" сучасного читача української художньої літератури в науковій бібліотеці Хмельницького національного університету проведено соціологічне вивчення "Мотиви та фактори, що впливають на читання української художньої літератури". Вивчення проводилося як в традиційному, тобто паперовому, так і в електронному (на веб-сайті нашої бібліотеки) варіантах. В ході анкетування опитано 286 респондентів. Найактивнішу участь в дослідженні взяли студенти – 96,4%. Співробітники університету складають 10% від усіх респондентів, а викладачі та аспіранти – 7,2%. Серед студентів найбільша кількість опитаних – це першокурсники – 25,6%, на другому місці студенти третього курсу (23,6%), найменше опитаних шестикурсників – 0,8% За факультетами:
На питання анкети "Чи читаєте Ви українську художню літературу?" респонденти відповіли:
Багато респондентів читають українську книгу, бо це потреба душі, вони прагнуть відчути себе освіченою людиною, тому що давно відома істина: від того, що і як читає молодь, залежить майбутній інтелектуальний та економічний потенціал суспільства. 20,4% респондентів мотивом називають інтерес до конкретного твору або автора. Ця категорія користувачів вже із сформованим літературним смаком, вони здатні відрізняти високохудожні твори, коректувати свій вибір і водночас повноцінно сприймати прочитане. І незначний відсоток (12%) читають тому, що їх спонукає "національна гідність". Нашій державі слід ще багато зробити і в плані книгодрукування і в піднятті престижу читання, аби "національна гідність" стала основним мотивом читання української книги. Якщо читач сміється над жертвою винахідливості спритних шукачів пригод, плаче від нерозділеного кохання героїв, крок за кроком встановлює істину, поринає у світ зірок Всесвіту, коли забуває про все й починає ставити себе на місце літературних персонажів, нарешті, коли по-справжньому радіє черговій перемозі доброго над злим, то це означає, що до його рук потрапив якісний зразок художньої літератури. А якщо дійові особи не виписані схематично, а поведінка дає змогу ідентифікувати їх з товаришем по навчанню чи коханою людиною, то автор цілком реально претендує на статус культового в особистому книжковому рейтингу. Тому актуальним є питання анкети "Ваші тематичні та жанрові уподобання", на які респонденти відповіли так:
Призначення та відповідальність людини, героїзм та легкодухість, вірність та зрада, кохання та честь найбільше захоплюють наших респондентів. А може, перевага цієї теми - це своєрідний захист від політичної та економічної нестабільності в суспільстві, коли людина, щоб відволіктись від своїх проблем, занурюється в читання творів про інші суперечності буття та людські долі. Ті, кого захоплюють детективи та пригодницька література, читають, аби розважитись. Саме література пригодницького жанру дає змогу читачеві здійснити омріяні подорожі та бажання, те, чого він не може здійснити в реальному житті. Ну, а респонденти, які віддали перевагу гумору та сатирі? Тут варто згадати про світову кризу, яка потребує осмислення та актуалізації ресурсів особистості, ця ситуація може бути вирішена за допомогою гумору. Мабуть, здоровий сміх підвищує активність наших користувачів, допомагає вижити у скрутний час. 22,8% респондентів надали перевагу фантастичним творам. Фантастика - специфічна тема пізнання уявних та нереальних світів і цікавляться темою тільки підготовлені читачі, яких характеризує цілеспрямованість вибору. Не варто вірити тим, хто стверджує, що час зараз геть не поетичний. Як сказав під час зустрічі зі студентами Києво-Могилянсьеої академії Вадим Скуратівський: "Українську поезію можна вважати найцікавішою у всій Європі". Сучасна українська поезія має свій голос і він звучить дуже потужно. Це підтвердили 33,2% наших респондентів, які обрали цей жанр, як свій улюблений. І на другому місці – жанр "прозові твори". Можна лише підтвердити вислів, що поезія ніколи не зазнає поразки у двобої з прозою життя. Отже, наші читачі справжні поціновувачі творів художньої літератури. Вони читають, слідкують за літературними новинками, добре обізнані у жанрах, і на питання "Твори яких українських письменників "нової генерації" ви читали?" відповіли так: Юрія Андруховича - 42%, Ірен Роздобудько - 21,6%. Матіос Марії - 21,2%, Василя Шкляра - 21,1%, Марії та Сергія Дяченків – 18,8%, Куркова Андрія. - 10,8%, Кокотюхи Андрія – 4,8%, Найбільшу перевагу респонденти віддають творам Юрія Андруховича. Можливо тому, що у його творчості живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого - вічне буяння молодості, енергії, пошуку, неспокою - такого, що обпікає вуста і серце. Книги Марії Матіос - сімейна сага, колоритна, як домотканий килим, в якій переплелись історії кохання та ненависті. Мабуть тому так багато респондентів читають саме її твори. Добре відомі читачам імена та твори таких письменників-сучасників як: Любко Дереш, Оксана Забужко, Любов Голота, Ірена Карпа, Юрій Покальчук. А також Компанієць, Малярчук, Хінкулова, Клименко. Відтепер українська сучасна література існує у вільному суспільстві, де кожен може читати те, що йому подобається. По-перше, сьогоднішній інтерес респондентів до книг окремих авторів пояснюється радше її новизною, а не змістом. Новинки завжди приваблюють надією знайти щось дуже цікаве, змістовне, вражаюче. По-друге, ми маємо, як в цілому по Україні, так і в фонді бібліотеки, напрочуд цікаву сучасну українську літературу, якій конче потрібен цікавий сучасний інтелектуальний читач. Такими є наші респонденти, які в анкетах визнали не тільки вище згаданих авторів, а й відзначили імена представників неомодернізму у сучасній українській літературі, мало відомих - Ірену Карпу, Таню Малярчук, Любу Клименко, Любко Дереша. Це свідчить про обізнаність та багатоманітність літературних смаків та уподобань наших користувачів. "Той, хто не знає своєї історії, не має майбутнього" - писав І.Я.Франко. Українське Відродження.... Слова, що увійшли в історію і означали в ній долю української культури після революції і війни. Причому ця метафора охоплює і мертвих і живих, яких не страчено, але позбавлено свободи творити. Такий драматичний образ винесли учасники і очевидці, яким доля дарувала вийти живими з того пекла, щоб правдиво свідчити про друзів, скошених у розквіті сил. Прагнення донести правду, підхопити зупинену пісню і продовжити обірване життя має силу нездоланну у творчості Василя Барки, Івана Багряного, Володимира Винниченка, Богдана Лепкого, Олега Ольжича, Олександра Олеся, Уласа Самчука, Василя Стуса. Тому в анкетах було питання, пов’язане з історією української літератури: "До яких творів письменників українського Відродження Ви звертаєтесь?". Наші респонденти читають: В. Барка "Жовтий Князь - 51,6%, І.Багряний "Тигролови" - 60%, В.Винниченко "Краса і сила" - 18,8, Б.Лепкий "Мазепа" - 18,8%, О.Ольжич "Молитва" - 11,6%, О.Олесь "Кому повім печаль мою..." - 9,6%, У.Самчук "Марія" - 63,6%, В.Стус "І край мене почує..." - 20,4%. А також Хвильовий М., Липа Ю, Маланюк Є, Зеров М. Багато відомих творів письменників Українського Відродження об’єднані трагічною подією Голодомору. Добре, що користувачі бібліотеки, які взяли участь в анкетуванні, знайомі з творами, котрі розкривають факти цієї драматичної сторінки в історії українського народу. Як визначити книги-відкриття, які наблизять нас до розуміння свого "Я"? Бабель колись зауважив: "Кожна інтелігентна людина має прочитати за своє життя 8-10 книг. Яких саме? А щоб дізнатися це, прочитайте тисяч п’ятнадцять томів...". Безперечно, найважливіші книги кожен має вибрати сам, але добра порада бібліотекаря допоможе у пошуку української книги. Тому так важливо популяризувати кращі зразки української художньої літератури в бібліотеках вищих навчальних закладів. Але чи завжди потрібна допомога бібліотекаря під час вибору творів художньої літератури? Це ми намагались з’ясувати в анкеті. Виявляється, що так. Ствердно відповіли 58,8% опитаних. Якій формі допомоги читачі надають перевагу? Варіанти відповідей такі:
За 20 років незалежності в Україні збільшилась кількість назв газет та їх сумарний тираж, натомість наклади книг суттєво впали. Якщо в 1991 році видавали 2,62 книги на людину, то в 2010 році на кожного припадає лише 1,26 книги. А як оцінили кількість книг українських письменників в нашій бібліотеці респонденти, які взяли участь в анкетуванні? На питання анкети: "Чи достатньо в нашій бібліотеці творів українських письменників" відповіді такі:
В нашому житті слова "Інтернет" та "Електронна бібліотека" втратили свій загадковий ореол і зі сфери фантастики перейшли у простір буденних реалій. Можливо саме тому відповіді на питання "Чи звертаєтесь Ви у пошуку української художньої літератури до електронних бібліотек?" такі:
Як бачимо, традиційну українську художню книгу люблять, читають і шанують. Завдання нашої бібліотеки зацікавити тих, хто читає мало чи не читає взагалі. З цією метою необхідно:
Іщенко Л. І., Проблема читання сьогодні актуальна як ніколи. Змінився статус читання в структурі дозвілля сучасної молоді, левина частка тепер належить у ньому телевізору, комп'ютеру, іншим розвагам. Та й соціокультурні тенденції стали іншими. Прагматизм – ось провідна філософія сучасності. А вона не дуже стимулює потяг до художньої книжки. Тож і наслідки відповідні. Класика – тим і класика, що дає уроки-взірці. Й ті уроки мають бути засвоєні вчасно, у відповідному віці, аби допомогти юній душі сформуватися. Класика береже людину від зайвих гуль при наступанні на давно очевидні граблі. Людина може не пам'ятати текстів, плутатись у героях-колізіях, однак пам'ять серця зробить своє. Класика – це щеплення від поганого літературного смаку. Про класичний твір не можна говорити "на бігу", потрібна затишна, довірлива атмосфера, розважливий непоспіх. Класична спадщина вимагає від нас множинних прочитань, творчої уяви, інтелектуальних зусиль та емоційного співпереживання. Співучасником інтерпретаційної гри є читач. Спадщина, котру нащадки знецінюють або котрою не цікавляться, не інтерпретують і не користуються – це мертвий капітал. Так, у сучасному світі є дуже багато чого почитати. Однак, без уроків класики, без виробленого нею в свій час духовного імунітету те читання може мати наслідки, діаметрально зворотні "благим намірам" авторів. Найсучасніші мультимедіа не можуть замінити пристрасного людського слова. Бібліотекарі намагаються допомогти молоді торувати дорогу до істини, знань, розуміння суті життя. І завдання бібліотекаря – переконати студентство в тому, що цей шлях стає набагато простішим, коли пролягає через книжку. Кожна книга – скарб, мудрість, ретельна праця, ідеї. Особливо це стосується української класики, проблема не читання якої загострилася останнім часом. На масових заходах вершинні твори вітчизняної класики допомагають нам виховувати справжнього читача. Яскрава агресивність комп'ютерних технологій певною мірою потіснила художню літературу. Особливо "постраждала" класика, бо її оголосили нудною і застарілою. Тому ми намагаємось переконати молодь в тому, що художнє слово – це особливий віртуальний світ, не менш цікавий, ніж світ сучасних комп'ютерних і розважальних технологій. Чи варто зачитувати уривки творів на заході? Треба бути обережним, щоб оте читання не перетворилося на занудство. Література, яку пропонують із педагогічної та виховної точок зору або з позиції виключно "національної", постійно "плаксивої" та "неуспішної", відштовхує, не надихає, не допомагає й викликає внутрішній спротив. Хотілося б, щоб цитування хрестоматійно-відомих рядків наших класиків викликало більш позитивні емоції у молоді. Для цього ми використовуємо інтригуючий початок заходу або ж полемічний характер викладу матеріалу. Інтелектуальна провокація змушує молодь обирати варіанти відповідей на питання, що виникають під час спілкування, а процес думання з приводу почутого й побаченого триває і після закінчення заходу та спонукає молодь звернутися до книги. Класика рятує від задухи, від цілковитої моральної руйнації суспільства. Письменники-класики відійшли у вічність, залишивши нам свої шедеври, сповнені гарячих почуттів і драматизму буття. На прикладах життя літераторів та їхніх героїв ми показуємо красу людських вчинків, почуттів, вчимося поважати народні традиції, яких так неухильно дотримувалися наші батьки, діди, прадіди. За приклад нам служили життєві дороги й твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Гребінки, Марка Вовчка, Павла Чубинського, Ольги Кобилянської, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Олени Пчілки, Володимира Сосюри, Василя Стуса, Агатангела Кримського, Василя Симоненка, Володимира Винниченка та багатьох інших славних синів і дочок України, які належали своєму народові до останнього подиху. В їхніх творах закладено неоціненний скарб, який би так хотілося донести до сердець наших читачів, бо українська класична література позитивно впливає на процес саморозвитку й самовиховання молоді. Людина захлинається у нескінченному потоці інформації. Щоб зорієнтуватися у ньому і не перетворитися на пасивного споживача, потрібно вміти тлумачити її. Впоратися з цим здатна лише особистість зі сформованими уміннями інтерпретувати будь-яке явище, зокрема, й художній текст. І саме класична література допоможе в цьому. Почнемо, нарешті, розповідь про конкретні заходи, власне кажучи, про те позитивне в роботі просвітницького сектора, чим хотілося б поділитися з колегами. Давно відомі слова "Все починається з любові" ми перефразували, бо у нас в бібліотеці все починається з Шевченка. Важко навіть перелічити теми заходів про Кобзаря, які відбулися за багаторічну історію бібліотеки. Щорічно ми проводимо обов'язково якщо не загальноуніверситетський захід, то загальногуртожитський (для гуртожитку №3), або ж зустрічаємось зі студентами у літературній вітальні. Звичними стали змістовні книжкові виставки, музичний супровід, читання напам'ять віршів Т.Г. Шевченка. Часто звучить бандура, яку ми слухаємо не щодня, виконуються пісні на слова невмирущого генія українського народу. Став подією конкурс читців в рамках загальноуніверситетського дійства "Воскресає душа, воскресає..." Проводили також і презентації книг Олександра Відоменка "Оплаканий і зраджений", "Сумна та радісна Шевченкіана", Раїси Молчанової "Шевченко і світ", бо завжди викликає живий інтерес те, що пишуть про класика хмельницькі автори. Надовго запам'яталась зустріч з місцевими письменниками Василем Горбатюком і Миколою Федунцем під назвою "На перехресті музи й долі". Гості літературної вітальні розповіли про роль, яку відігравав і відіграє донині Т.Г.Шевченко в їхньому житті, про вплив Кобзаря на їхній творчий доробок. Великим успіхом користувалися заходи циклу "Забуті побратими Кобзаря". І ось чому. Що б ми не казали, а людину людиною все-таки робить оточення. Не можна взнати справжнього Шевченка, не знаючи про його побратимів, друзів, недругів. І ми звернули увагу на тих однодумців, соратників Кобзаря, яким дісталося значно менше слави, ніж їхньому великому другові. 2007-го згадали про І. М. Сошенка, який відіграв велику роль у житті ще зовсім молодого кріпака. Фраза "Без Сошенка не було б Шевченка" наповнилася цікавими і призабутими фактами з життя колись відомого українського художника і педагога. 2008-го година роздумів "На стику двох культур. Шлях Євгена Гребінки" стала тріумфом українського й російського поетичного слова. Митець справді творив на стику двох культур, збагатив їх цікавими темами й образами. Його двомовні твори і зараз читаються з інтересом, вони не втратили ні пізнавальної, ні культурно-естетичної цінності. Не вина письменника, що не все із залишеного ним ми зуміли осмислити й оцінити. Ця людина заслужила на вдячну пам'ять нащадків. Романс "Очи черные" не застарів і донині. 2009-го на продовження цього циклу були спрямовані два заходи: година роздумів "Провісник правди, або Добре слово про Пантелеймона" і мандрівка сторінками книги маловідомого літературознавця Віктора Петрова "Романи Куліша" (до 190-річчя від дня народження П. О. Куліша). "Допоміг" нам Віктор Петров і наступного року, коли був ювілей Миколи Костомарова. Ліричну ноту в захід про видатного українського історика і письменника вніс його твір "Аліна і Костомаров", який розповідає про незвичайну любов і багаторічну розлуку закоханих. Таким чином, ми згадали не тільки побратимів Кобзаря, а й пропагували книги незаслужено забутого письменника і літературознавця Віктора Петрова. Можна довго описувати кожен захід "про Шевченка", бо незбагненний геній цього великого українця щоразу сяє якимись новими гранями, і ми весь час перебуваємо на вічному шляху до його осягнення. Серед численних циклів заходів заслуговує на особливу увагу низка літературознавчих годин "Відкриття імені". 2001-го ми відкривали ім'я Любові Яновської (1861-1933) – письменниці, чиє 140-річчя від дня народження відзначали того року не тільки в Україні, а й за її межами. Ім'я її, на жаль, маловідоме, хоча 2000-го року її твори вийшли англійською мовою в США, вона широко відома в світі, але мало знана у себе на батьківщині. Захід до 120-річчя від дня народження Х.О. Алчевської (1882-1931) став справжнім "відкриттям імені" для студентів-гуманітаріїв, котрі вперше почули про цю людину. Вони, звісно, чули про матір героїні розповіді, але були вражені тим, як багато для розвитку культури зробила велика родина Алчевських, тим, що зовсім не відома їм Христина Олексіївна видала за життя 12 книжок віршів, багато перекладала і залишила величезну рукописну спадщину, яку, на жаль, до цього часу не опубліковано, не досліджено. Продовжуючи суто жіночу лінію наших заходів ( а їх у нас значно менше, ніж тих, що розкривають життя і творчість представників сильної статі), декілька слів скажемо про цикл літературознавчих годин "Жіночі голоси української літератури". Вдалими були літературні портрети "Чоловічий псевдонім та жіноча незалежність" (Марко Вовчок) та "Аристократка духу, або Блакитна зірка Ольги Кобилянської". Про першу жінку-академіка НАНУ Олену Пчілку читачі знали тільки як про матір Лесі Українки. Знайомство з її поезією та оповіданнями вразило молодь. Подорож у світ поезії Ліни Костенко була захоплюючою і неповторною. Цей захід не тільки долучав до прекрасного, а й сприяв популяризації сучасної української книги. Живий класик відкриває широкі перспективи у справі виховання читаючої нації. Добре зарекомендували себе і літературознавчі години циклу "Сторінки призабутої спадщини". Заходи "Феномен Агатангела Кримського", "Пекельні кола Тодося Осьмачки", "Леонід Глібов: позитиви, негативи, маски" не припадають пилом в архіві, а час від часу замовляються кураторами студентських груп. Все життя Тодося Осьмачки було наповнене стількома злигоднями і таким болем, ніби увібрало в себе десятки мученицьких життів. Його мистецтво – сердечна рана. Поет-вигнанець хотів бодай лише словом повернутися до рідного порога. Чи збулося це? Чи справді у Тодося Осьмачки був шанс отримати Нобелівську премію? Ці питання, як і багато інших гіпотетичних питань, і відповіді мають гіпотетичні. Зараз дуже багато розмов довкола цього і легенд. Тодось Осьмачка на прикладі своїх героїв і власної долі показав трагедію України 20-го століття, можливо, найбільшу світову трагедію. Познайомившись з його творами, читач переживає відчуття, схоже на опік. Перебуваючи у полоні стереотипів, мої колеги були переконані: на Глібова ніхто не прийде, навіть попри ювілей. Мовляв, про нього все відомо ще з шкільних часів; він нам, дорослим, не дуже цікавий, а сучасна молодь на його примітивні байки не зверне ніякої уваги. А що ж ми про нього знаємо – отак, без підготовки? Хрестоматійну байку про "більший меншого тусає та ще й б'є затим, що сила є". Ну, ще пісню "А молодість не вернеться..." І вже важче згадати його вірш про снігову бабу: "Бабу здоровенную, уночі страшенную, зліпимо гуртом!" Варто зізнатись: знаємо мало, та ще й не те. З-поміж українських письменників класичної доби важко назвати ще котрогось, чия художня спадщина зазнала б такого неадекватного витлумачення, як творчість Глібова. Світоглядні позиції його дуже помірковані й виважені. В його творах немає заклику до революційних дій і перетворень, а є – лише до піднесення загальної освіти й культури. І досі поет живий у пам'яті народу; від покоління до покоління, немов скарби, переходять його чудові твори. Цикл "Абетка відомих імен" мав на меті привернути увагу до тих класиків, знання про яких у молоді обмежується одним-двома реченнями. Ну хто ж не чув імені Петра Могили? Чи, скажімо, Павла Чубинського? Могила створив Києво-Могилянський колегіум, а Чубинський написав гімн. І все. Павло Чубинський відомий не тільки гімном. Сучасники знали його чорнооким, дуже живим і темпераментним козаком Чубом. А головне його досягнення полягає в тому, що він був видатним російським вченим світового рівня. Навіть Архангельська губернія не змогла зупинити таку енергійну особистість. Він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його семитомник "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" навіть тепер залишається взірцевим. За 45 років свого життя він зробив стільки, що не кожен встигне і за всі 90. Одна з найскладніших форм масової роботи – студентська наукова конференція. Варті уваги дві, які пропагували українську класику: "Наукова висота Івана Франка" та "Володимир Винниченко: між музами і політикою". Обидві проводилися за сприяння кафедри історії України та країнознавства. Студенти намагалися самостійно, поза межами підручника, аналізувати творчий доробок класиків. Години поезії "На вістрі серця і пера" розповіли про творчий шлях таких різних Володимира Сосюри і Василя Стуса. Як не дивно, гарно сприймалися не тільки матеріали біографічного характеру, а й вірші, хоча існували побоювання стосовно того, чи будуть студенти слухати поезії. Вивчення біографії письменника має певний стереотип. Навчальна методика не дає змоги побачити автора як живу людину; студенти уявляють лише абстрактну постать, що залишила багато творів для вивчення. А ми представляємо митця, заінтригувавши читачів якимось примітним епізодом з його життя: це може бути, наприклад, трагічна історія вірша "Любіть Україну" (В. Сосюра), нерозділене нещасливе кохання до польської панянки (І.Франко), двотижнева "одіссея" одинадцятирічного Григора Тютюнника в 1941 році тощо. 2007-й було оголошено Роком української книги. Це надихнуло сектор на широку пропаганду кращих зразків українського красного письменства. Того року 13 заходів популяризували вітчизняну книгу. Час доброго спілкування з приводу рідної літератури презентував як класику, так і творчість сучасних авторів. 2011 рік ознаменовано 80-літнім ювілеєм великого людинознавця Григора Тютюнника. Він плекав рідну мову, як мати дитя, знав її блискуче і заповів нам у спадок, щоб ми нею користувалися. Григір Тютюнник був винятково національним митцем, який зміг своїми творами сказати щось таке, без чого важко зрозуміти націю, народ в історії. Головне в пропаганді класики – зацікавити твором, автором, способом його мислення. Кожен захід про вітчизняну класику має збуджувати уяву слухачів, їхні емоції, думки, вкарбовуватися в душу і довго пам'ятатися. Людяність, глибина думки й почуттів класичного твору формують потяг до художньої книжки, до читання взагалі, до спілкування з прекрасним. Хмельницький національний університет Проект популяризації книги, читання і розвитку читацької культури студентської молоді університету. Керівники проекту — директор наукової бібліотеки ХНУ Айвазян Олена Борисівна, заступник декана гуманітарно-педагогічного факультету з виховної роботи, старший викладач кафедри української філології, художній керівник студентського театру "Глорія" Коваль Таїсія Петрівна. Відповідальні виконавці проекту — зав. відділом обслуговування навчальною літературою на абонементах Марчак Тетяна Федорівна, зав. сектором просвітницької роботи НБ ХНУ Іщенко Людмила Іллівна, зав. сектором абонемента старших курсів, наукової та художньої літератури Беймук Наталія Зіновіївна. Координатор проекту — вчений секретар наукової бібліотеки Великосельська Ольга Михайлівна. Координати наукової бібліотеки Хмельницького національного університету: м. Хмельницький, вул. Кам’янецька 110/1, тел. 4-91-35, e-mail: [email protected]. Проект розрахований на 2012-2016 рр. Мета проекту:
Читання як незамінний засіб трансляції та засвоєння цінностей, створених людством, сприяє розумінню Всесвіту, підготовці до життя в умовах глобалізації та розвитку інформаційного суспільства. Інтенсивний розвиток комп’ютерних технологій, посилення впливу Інтернет-культури і телебачення призвели до різкого падіння інтересу молоді до високохудожньої літератури і до друкованого слова загалом. Сьогодні серед загальносвітових проблем далеко не останнє місце займає криза читання студентської молоді. Ця ситуація викликає занепокоєння і в українському суспільстві, а найбільше - в професійному середовищі бібліотечних працівників і освітян. Тому необхідно активізувати роботу бібліотек на підтримку книги і читання, щоб зберегти книгу та читання як найважливіший засіб інтелектуального, творчого та духовного розвитку особистості. Проект із залучення до читання студентської молоді"Читання книги та її популяризація в науковій бібліотеці Хмельницького національного університету" - це просування читання у молодіжне середовище університету через художнє слово, постійне спілкування з літературою завдяки проведенню циклів просвітницьких заходів, зустрічей з письменниками та поетами, авторами книг та презентації їхніх книжок, проведення літературних вечорів, філологічних читань, літературознавчих годин, уроків поезії та духовності. Основний принцип проекту - індивідуальний підхід і увага до кожного читача, пошук нових нестандартних форм популяризації книги, читання і бібліотеки серед студентів. Завдання проекту:
1. Виявлення та формування групи "Лідери читання":
4. Підвищення читацької культури студентів завдяки популяри-зації високохудожньої літератури та "золотого фонду" світової літератури в межах проведення циклів літературознавчих годин та філологічних читань:
6. Удосконалення читацької культури бібліотечних працівників:
7. Рекламна діяльність:
Книжкова полиця Шекенева В.І.,
головний бібліотекар інформаційно-бібліографічного відділу НБ ХНУ Юрко Покальчук - знаний прозаїк, поет, перекладач, поліглот, невтомний мандрівник і шукач пригод, націоналіст-космополіт, науковець, суспільний діяч. Як тільки критики та видавники не називали його, проте його не можна охарактеризувати одним влучним словом, адже це була неординарна особистість. Твори Покальчука вважають культовими, ними або зачитуються із захопленням, або ж різко критикують - за вельми відверту еротику та акцентований натуралізм... Його коником в літературі були інтелектуально-еротичні, еротико-психологічні романи. Його твір "Те, що на споді" вважається першою українською еротичною книжкою. Це була людина з дивовижною енергетикою, він міг заряджати собою навколишніх. Юрій Володимирович пішов з життя в 2008 р., йому було 67 років. Цей чоловік устиг прожити повно і насичено, і пішов, не скаржачись. Юрій Покальчук народився 24 січня 1941 року в містечку Кременець на Тернопільщині, у родині діалектолога, краєзнавця Володимира Покальчука. Його мати, Оксана Тушкан - праправнучка молодшої сестри Миколи Гоголя. Дворянський внук і циганський син, так він сам себе називав (на 1/8 був циганом). Спершу вчився у Луцькому педагогічному інституті, а закінчив у 1965 році факультет східних мов Ленінградського державного університету, де спеціалізувався у мовах народів Індії. В літературу увійшов як автор поетичних збірок "Химера" і "Хтось інший". Потім були збірники повістей і оповідань "Хто ти?", "Кольорові мелодії", "Великий і малий", "Кава з Матагальпи", "Озерний вітер" та інші. З-під його пера вийшли романи "І зараз, і завжди...", "Дорога через гори", "Нікарагуанські щоденники". Впродовж 1969-1976 рр. працював молодшим науковим співробітником Академії наук УРСР, кандидат філологічних наук - дисертація "Проблеми молоді і теорія відчуження у сучасному романі США" (ін-т літератури ім. Т.Шевченка АНУ, 1969). Як критик і науковець Юрій Володимирович був знаний книжками "Самотнє покоління", "На шляху до нової свідомості" – Київ, 1975, "Сучасна латиноамериканська проза" 1976, "Українці у Великій Британії". – Львів, 1999. Понад 600 статей у пресі (у тому числі й зарубіжній). З 1976 р.– член Спілки письменників України. 1994 – 1998 рр. – голова іноземного відділу Спілки письменників України. Листопад 1997 р. – лютий 2000 р. – президент Асоціації українських письменників. З травня 1992 р. до квітня 2000-го – старший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім. В.Вернадськогo. Виступає з лекціями в університетах Англії, США, Канади, Аргентини, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії та ін. Знання мов спонукало Покальчука професійно зайнятися перекладами. Особливо його цікавили ті автори, які прожили яскраве життя, мали активну життєву позицію, адже вони близькі йому по духу. В СРСР він був першим перекладачем аргентинського письменника-культуролога Хорхе Луіса Борхеса.У перекладі Юрка Покальчука вийшли друком твори таких авторів: Е.Хемінгуея, Дж.Д.Селінджера, Х.Кортасара, Ж.Амаду, М.Варгаса Льоса, Р.Кіплінга, А.Рембо, Р.Радіге, Ж.Жене та ін. Твори Юрка Покальчука перекладені англійською, іспанською, німецькою, польською, угорською та іншими мовами. В Інтернеті можна прочитати електронні версії його книг, послухати вірші. Всього видано близько 30 книг. Провідником по літературному життю Покальчук вважав Василя Стуса, з яким разом навчався, був свідком на його весіллі. Найближчими друзями називав Ігоря Римарука, Юрія Андруховича та Любка Дереша. Юрій Володимирович був незвичайним письменником – його любили усі, він ніколи не наговорював на своїх колег – цим і відрізнявся від решти. Юрко дуже любив допомагати молодим поетам і письменникам, виступав разом з ними, вичитував їхні книжки. Багато працював в кіно та на телебаченні: 1984 – 1990 молодіжна студія ТБ "ГАРТ" 1986 – автор сценарію і співпостановник телевізійного фільму "Рота імені Шевченка" (режисер Сергій Полховський). 1987 – автор сценарію і співпостановник телефільму про неповнолітніх злочинців "Тому, що люблю". 1998 – науковий консультант і адміністратор групи при зйомках в Україні французького телефільму "Самуель Йозеф Агнон" (у титрах надрукована подяка Покальчуку). Цей фільм отримав першу премію на фестивалі телефільмів у Палермо 1999 року. Останнім часом письменник займав посаду голови громадської ради при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення та був редактором зовнішніх програм каналу "1+1". Незважаючи на те, як він часто міняв рід занять — то працював на телебаченні, то мав лекції в різних іноземних університетах - він завжди писав. Проза письменника завжди шокувала читачів своєю відвертістю. Він намагався донести істину за допомогою еротики. В цьому його особливість і новаторство в сучасній українській літературі. На думку деяких дослідників Юрій Покальчук своїм удавано-примітивним стилем (примітив тут вживаємо як мистецтвознавчий термін, в тому приблизно значенні, що говорять про творчу манеру народної майстрині Марії Приймаченко) і увагою до деталей, аж до самих відвертих та інтимних, простою, ніби протокольно-відстороненою оповіддю, нагадує манеру Теодора Драйзера. Письменниця Ірена Карпа, подруга, жартувала, що Юрка Покальчука в аеропортах приймали за наркобарона. Зовнішність цьому сприяла - поважний, стильний, з борідкою, завжди у темних окулярах, перстень з магічними знаками. У 1970-х роках полетів до Латинської Америки, в Нікарагуа. "В Південній Америці мене завжди приймали за свого". Після перебування там став барвисто одягатися, носити чорні окуляри й почав танцювати. Свою жагу до мандрувань письменник пояснював циганськими генами. Більше двох тижнів на одному місці всидіти він не міг. Покальчук жив на три доми — в Києві, Парижі, Львові, залежно від обставин. Як журналіст, Покальчук побував у 38 країнах світу і всюди почувався вільно українцем, українським письменником. "Рабська залежність від іноземного є найбільш негативною рисою суспільства сьогодні", - вважав Покальчук. За українське - в усьому - такий був Юрко - і так звали його друзі, він так хотів… "І коли були дуже погані часи у нас в мовному плані, я собі сказав: якщо я буду остання людина, яка пише українською мовою, то це буду все одно я. Це стиль життя". "Покаль" або "Пако" - так його звуть в українських письменницьких колах, так його називали друзі і знайомі за кордоном. Понад 20 років Юрко Покальчук опікувався хлопцями з Прилуцької колонії для неповнолітніх. Зняв спільно з режисером Максимом Бабаковим документальний фільм про підліткову колонію "Зона особливої уваги". Покальчук згадував: "Коли я зовсім був юний, то поставив собі девіз, за яким живу все своє життя: якщо хтось може, то чому не я? Якщо не зараз, то коли? Отак потрошку я почав з провінційного обласного містечка Луцьк на Волині, дістався на факультет східних мов Ленінградського університету, потім потрапив в Індонезію, вивчив ще кілька західних мов, кілька східних мов. І так пішло-поїхало - став письменником". Англійський письменник ХХ століття Квентін Крісп якось сказав: "Є три причини, за яких стають письменниками: вам потрібні гроші, ви хочете сказати світові щось важливе, ви не знаєте, чим зайняти себе довгими зимовими вечорами". А яка причина головна для Юрка Покальчука? Напевне, це спосіб життя. Крім того - величезне бажання сказати світові своє слово. Він захоплювався літературою з дитинства. Був найкращий читач спочатку в шкільній, потім в обласній бібліотеці, потім в університеті. Коли вчився, у нього було сто книжок взято в бібліотеці одночасно. Тоді нічого такого не друкувалося - Шопенгауер, Ніцше... Його звабила екзотика та можливість створити свій світ: "Хто ти?", "І зараз, і завжди", "Кольорові мелодії", "Кава з Матагальпи", "Великий і малий", "Шабля і стріла", "Химера", "Те, що на споді", "Двері в..." , "Озерний вітер", "Інший бік місяця", "Інше небо", "Одіссей, батько Ікара", "Вони кажуть", "Час прекрасний". Серед найвідоміших книг Покальчука - "Таксі-блюз", "Окружная дорога", "Запрещенные игры", "Дурманящий запах джунглей" і "Камасутра". "Про Вас є різні думки, і різні епітети до Вас вживають. Вас називають: талановитим, епатажним, вибухонебезпечним, очікуваним і неочікуваним водночас, вульгарним, сексапільним і еротично-порнографічним", - говорили йому журналісти. "Я дуже багато читав, і для мене був шок в американській літературі, коли я побачив, що еротика може бути таким сильним інструментом для розкриття внутрішнього світу людини! Ми всі є продуктом еротики, ми всі на неї настроєні, ми нею займаємось, а коли помремо, то наші діти будуть продовжувати. Тому заборонених тем в літературі нема. Є теми погано написані. Перше еротичне оповідання я написав, коли вирішив написати щось таке, що ніхто ніколи не надрукує. Я мав зрозуміти, де причина падіння морального. Чи це якесь піднесення, чи щось таке? От чому я про все це пишу. Всі мої круті еротичні, як кажуть, порнографічні історії написані на правдивих фактах. Нічого не треба вигадувати. Коли вигадаєш - то одразу видно, що воно шите білими нитками". Покальчук особистим прикладом ілюструє слова славетного драматурга Олександра Володіна: "Искусство только тогда искусство, если оно помогает людям жить". "Мені дуже допомагала література, я знаходив у ній якісь емоційні відзвуки: ось воно, хтось живе так, як я. Одна з моїх особистих заповідей, яку я сам собі придумав, — якщо моя книжка допомогла хоча б одній людині — уже варто було її писати. Попри те, що я відомий як еротичний письменник, кожне моє еротичне оповідання несе в собі заряд думки: навіщо це. Замислитись, ось найбільше завдання письменника для читача. А це може бути в будь-якій формі. Коли я пишу, я, звісно, виражаю себе, але я завжди бачу перед собою очі того, хто це буде читати". Його улюбленим історичним персонажем був Че Гевара. Фігура неоднозначна, "вічний революціонер". Чому саме він? В одному з інтерв’ю Покальчук пояснив: "Ключовим моментом для мене було те, що коли він після лікарського диплома поїхав на практику в Венесуелу в лепрозорій, він відмовився від зарплати. Він казав, що не може працювати з такими людьми за гроші. І тоді я зрозумів усю решту — його психіку, його внутрішній світ. То є момент самопосвяти, віддачі заради того, щоб жило якесь добро". Юрко не любив старіти. Його майже не називали на ім’я та по батькові. Він дуже швидко переходив зі співрозмовником на "ти", особливо якщо знаходилися теми, що хвилювали обох. Мало хто міг сказати, скільки саме років Юркові. На його презентаціях і літературних вечорах завжди було багато молоді та студентів. Не кожен письменник, котрому за 60, може похизуватися цим. Своєрідне "прагнення до омолодження" було притаманне і громадській діяльності Юрка Покальчука. Саме він у 1990-х роках очолив групу молодих членів Спілки письменників України, котрі прагли розірвати з тоталітарним минулим, писати цікаво й по-новому. Літературні консерватори тоді називали Покальчука і його однодумців "розкольниками". Однак, саме їхні твори виявилися найбільше запитаними серед читачів. Декого навіть угоноровано Шевченківською премією. Молоді "бунтівники" об’єдналися в Асоціацію українських письменників (АУП), першим президентом якої став саме Юрко Покальчук. Але найбільшою його пристрастю лишалася книга. Його турбував не тільки виробничий процес, а й те, чи потрапить книжка до читача, причому в найвіддаленіші куточки України. Бездоганне відчуття міри й смаку - це те, що зауважували критики у творах Юрка. Секс, кримінал - усього цього в його творах є не менше, ніж романтичних почуттів. Львівський письменник Юрій Винничук побачив його вміння "балансувати на досить дражливих темах, які викликають спротив". А таке вдається не кожному письменнику. Література і музика для Юрка були неподільними. У 90-х Юрій Покальчук з групою "Мертвий півень" почав новий проект - читав свої вірші під музичний супровід. Так народилися "Вогні Великого Міста" - проект, створений у Львові. Його назва походить від назви класичного фільму Чарлі Чапліна. Всі альбоми — в стилі французького шансону, де дуже велике значення має текст. Сам Юрко Покальчук припускав: якби не став письменником, то, напевно, був би рок-музикантом. Автори називали свій проект "лабораторією", у якій розглядали проблему людської самотності у великому місті, потреби контакту - людського, душевного дотику. Один з віршів, як і збірка, покладений на музику, називається "Не наступайте на любов". Можна вважати це заповітом Пако. Для Юрка Покальчука формула "любов рухає світом" була не просто банальним набором звуків. То був сенс життя. Незалежно від того, стосувалося це улюбленої справи чи близьких людей. Не наступайте на любов, не наступайте. Якщо не вірите - переступайте, Любов як на весні трава, Вона жива, завжди жива... Не наступайте... Серед шанувальників творчості Покальчука багато жінок. І не дивно, адже героїв, прикладів Казанови та Дон-Жуана, нерідко можна зустріти на сторінках його творів, та й сам Покальчук справляє враження такого собі "мачо". Про Юрія Покальчука ходила слава ловеласа. При цьому Юрко категорично відмовлявся розказувати про родину. Відомо, що був одружений тричі. Друга дружина Ольга, розлучилися, коли донька Оксана була малою. З донькою вони були великими друзями, вона завжди була першим читачем і критиком батькових рукописів. Остання, третя дружина, була молодшою на 20 років, українка, живе в Парижі. Багато в чому говорили, що із-за неї він живе на 3 доми — Київ, Львів, Париж. В останніх роках життя у нього з’явилось ще одне улюблене місто — Харків, де поховані його дід та бабуся по материнській лінії. На прохання журналістів описати жінку своєї мрії, Покальчук відповів так: "В жінці одночасно повинні бути і сила, і слабкість. Чоловік, умовно кажучи, повинен її захищати, а вона - створювати йому затишок з елементами материнської турботи..." Сам Покальчук говорив, що мав багато жінок. "Я - людина творча, жінки не витримували і йшли". Неймовірне, жахливе, непомітне для благополучного світу, але правдиве, жорстоке і химерне життя нашого українського "дна", куди потрапляють підлітки, тікаючи із неблагополучних родин. Вони бомжують, крадуть, змалечку пізнають всі гріхи світу - від розгульного сексу до алкоголю, наркотиків і азартних ігор, і лише потім, уже потрапивши за ґрати, важко і дещо запізніло починають осягати своє минуле життя, - ось про що книга Юрка Покальчука "Хулігани" (2006). "Озерний вітер" - останній роман, який перед смертю встиг потримати в руках Юрко Покальчук. "Озерний вітер" дуже вирізняється серед еротично-епатажної прози письменника. Він відкриває читачеві нового Покальчука, у прозі якого оселилися поезія і мудрість. Цей роман був написаний на основі однойменної повісті, виданої ще в 2000 році. Більшість людей, прочитавши цей твір, вказують на його подібність до "Лісової пісні" Лесі Українки. Сам автор цього не підтверджував і не спростовував. Він лише раз зауважив, що його батько досліджував творчість Лесі Українки. Тому ця тема йому доволі близька. Написання цього роману Юрій Володимирович пояснив тим, що українська міфологія ще дуже мало досліджена і майже не розроблена в літературі. Він вирішив це виправити. "Озерний вітер" - про кохання і вічність. Ці теми дуже близькі автору. Все своє життя він шукав, знаходив, втрачав кохання. Воно було однією із умов його існування нарівні з письменництвом. Щодо вічності, то в цьому романі автор показує своє нестандартне і нове бачення. Також в цьому романі розкрита тема вічної молодості. Напевно, це була одна із мрій автора. Він завжди намагався виглядати молодо, стильно одягався. В свої 68 він виглядав на 40. Юрко Покальчук доводить, що кожен кінець є початком чогось нового. Можна провести аналогію між автором і його героєм. Так, Покальчука кілька разів "ховали". Перший раз в 28 років - на відпочинку у Сухумі у нього прихопило нирки. Тоді в сусідній палаті помер дід Покалюк, а друзям сказали, що Юрко Покальчук. Другий раз - 11 років тому повідомили по радіо про автокатастрофу на карпатській дорозі. Насправді, тоді загинув однофамілець Покальчука. Наплутали і на кінофестивалі, коли презентували фільм про підлітків у колонії "Зона особливої уваги". Тоді оголосили, що автор стрічки помер, і пам’ять покійника пом’янули хвилиною мовчання. Виявилося, що помер режисер фільму, але багато подумало, що це Юрко Покальчук. Проте насправді він помер 10 вересня 2008 від раку. За останнє десятиріччя мало про кого було сказано стільки різного, як про Юрія Покальчука. Цілком можливо, що для такого сприймання критики мали якісь підстави, однак фактом є те, що Юрій Покальчук є одним із найпопулярніших наших авторів. А що книги пишуться передовсім для читачів, то думка критики не така вже й важлива… Його книги заставляють нас замислитися, чому держава так зневажливо ставиться до людської гідності кожного громадянина і чому громадяни дозволяють владним структурам так ставитися до себе. Покальчук робив велику соціальну справу: він 20 років опікував Прилуцьку виховну колонію для підлітків. Нащадків цієї справи сьогодні, на жаль, не бачимо. Кожен цілком зайнятий собою, власними проблемами. Це ж треба переступити через власний егоїзм, спробувати вирішувати не лише власні творчі проблеми, але й людські, бути насправді не лише письменником, але й громадянином. Це далеко не кожному дано! "Якби кожен з моїх творів хоч одного разу, діставшись глибин людської душі, допоміг би вивищитись над власною бідою і розгубленістю бодай одній людині, я вважав би, що сягнув загаданого. З раннього дитинства вразило мене існування невмотивованого зла в людях, і я поклав собі з ним боротися". У чому ж секрет любові читачів і погано прихованого роздратування критиків?… Юрій Покальчук – один із небагатьох сучасних письменників, хто намагається рятувати людину від безнадії й у кожному творі переконує читача, що квітка кохання (може, єдина справжня цінність нашого світу) таки існує, а добро здатне протистояти злу… Парадокс його натури полягав у тому, що кожен, хто з ним близько знався - і старі, і молоді, - почувалися його однолітками. За це його любили, щиро, ніби й безпричинно, і ще за нелукаві доброту і відкритість... Вічний спочинок Юрко Покальчук знайшов 12 вересня на Байковому цвинтарі. Його поховали в вишиванці. Попрощатися з письменником прийшли сотні людей, багато з котрих відомі всій Україні. "Кожен відхід у вічність - немов вирок невблаганного часу всім нам", - так сказав Юрко Покальчук в своїй книзі "Час прекрасний". Анотований список статей за темою
|